Фільм «Режим Крим»: як Росія утримує цивільних заручників без механізму обміну

Презентація відбулася за участі авторки Олесі Біди, розслідувачки Мирослави Чаюн та керівниці відділу фіксації воєнних злочинів Євгенії Моторевської, яка координувала проєкт.

За словами голови Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, яка коментувала матеріали фільму, Росія відпрацьовує на прикладі Криму процес колонізації: півострів перетворено на військову базу, нелояльне населення витісняють, а на його місце залучають людей через інструменти керованої міграції. Також там створено і відпрацьовано мережу місць несвободи.

Один із героїв фільму дав інтерв'ю з закритим обличчям і зміненим голосом. Він назвався Анатолієм, хоча має інше ім'я. Чоловік жив на Херсонщині, разом із дружиною викупив старий гуртожиток і переобладнав його під магазин та невеликий готель. Він переховував поранених українських військових і допомагав їм переправитися через річку на підконтрольну Україні територію, а також вивіз з окупації свою родину. Через шість днів за ним прийшли. Чотири роки тому його викрали з власного дому. Весь цей час він перебував у підконтрольних Росії катівнях і тюрмах. За його словами, людей там знищують морально і фізично, але ретельно стежать, щоб ув'язнений не наклав на себе руки.

Анатолій розповів, що його катували електричним струмом, виривали нігті, застосовували задушення і реанімацію. На третій раз він зламався і почав просити кулю. Від нього вимагали назвати, з ким він підтримував контакти в Україні, коли допомагав військовим вибратися з окупації. Його змусили підписати документ про відмову від адвоката та поставити підпис під фразою «З моїх слів записано вірно», хоча самого тексту показів він не бачив. Зрештою він опинився у Сімферополі, в щойно відкритому СІЗО №2.

Нинішній посол України в Туреччині Наріман Джелял на момент окупації був заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу і залишався єдиним представником цього органу на півострові після витіснення його керівництва. У 2021 році його разом із братами Ахтемовими затримали і звинуватили в диверсії на газопроводі. За версією слідства, Джелял був посередником між українською розвідкою і братами Ахтемовими, які нібито підірвали газопровід. Він твердить, що у справі не було жодного доказу, і зазначає, що в російському окупаційному Криму це не має значення. СІЗО №2 він називає найгіршим місцем, де йому довелося бувати: за пів року перебування там він майже не бачив облич наглядачів, які мусили ходити зігнутими з руками за спиною. Один із братів Ахтемових, Асан, говорив, що його катували та допитували без адвоката.

Ще один герой фільму, Сергій Лихоманов, жив у Криму багато років, у минулому був військовим, але залишив службу за станом здоров'я. У грудні 2023 року його забрали, і два місяці родина не знала, де він. Згодом з'ясувалося, що він перебуває у СІЗО №8 — ще одному слідчому ізоляторі, побудованому на півострові. Його обвинувачували у незаконному зберіганні вибухових речовин, підготовці теракту та державній зраді. Він отримав два вироки — загалом 20 років ув'язнення.

Для розслідування використали свідчення 13 колишніх в'язнів СІЗО №2, розповіді приблизно двох десятків родин утримуваних, інтерв'ю адвокатів і правозахисників, відповіді ФСБ та Федеральної служби виконання покарань на запити родичів, витоки російських баз даних, супутникові знімки (зокрема для встановлення розташування СІЗО №8), а також російські державні реєстри та документи про закупівлі. Це дозволило встановити не лише існування тюрем, а й конкретних людей, які там працювали. Кілька колишніх ув'язнених незалежно один від одного впізнали Жаната Ахметова, який працював у режимному відділі СІЗО №2. Журналісти також встановили роль Леоніда Ковеха, який очолював режимний відділ. Головним відкриттям стало розслідування щодо Антона Паніна — колишнього слідчого ФСБ, який працював у справі Ахтемових і, за сукупністю документів і свідчень, імовірно очолює СІЗО №8.

Окремо у фільмі наголошено на принциповій різниці між військовополоненими та цивільними, яких Росія незаконно утримує на окупованих територіях і в російських тюрмах. Для військовополоненого, навіть за порушення його прав, міжнародне право передбачає певні правила: існують списки полонених, переговори між сторонами, механізми обміну. Цивільна людина, яка не брала участі в бойових діях, не є військовополоненим, і її викрадення хоч і незаконне, але не створює автоматичного механізму звільнення — такого заручника фактично нема ким обміняти. Україна не може запропонувати рівнозначну категорію людей, оскільки затримані Україною російські цивільні не є аналогом українських цивільних заручників, а затримувати цивільних лише для обміну Україна не має права.

Росія користується цією прогалиною: людину можуть викрасти на окупованій території, звинуватити у шпигунстві, диверсії, тероризмі чи державній зраді, оформити кримінальну справу і засудити російським судом, перетворивши цивільного заручника на «злочинця» у власній юридичній системі. Після цього Москва може заявляти, що йдеться не про незаконно викраденого цивільного, а про особу, яка нібито скоїла кримінальний злочин. Через це кримські СІЗО стають частиною механізму, який дозволяє вивести людину з поля зору суспільства та міжнародних механізмів контролю і роками тримати її під виглядом кримінального переслідування.

Для родичів це створює особливо складну ситуацію: вони знають, що близька людина жива, можуть здогадуватися, де її утримують, мати документи чи свідчення про незаконне затримання, але не мають відповіді на питання, як її повернути. Залишаються дипломатичний тиск, міжнародні організації, переговори, санкції, індивідуальні домовленості та політичний тиск на Росію, але ці інструменти значно менш передбачувані. Фільм порушує питання, що робити з тисячами викрадених людей, яких міжнародна система не може просто включити до чергового обміну військовополоненими, адже кількість цивільних заручників зростає, а універсального механізму їхнього повернення досі немає.