У Крижополі рідні безвісти зниклих військових провели акцію та зняли з Алеї Надії чотири портрети

Учасники акції тримали українські прапори та плакати з фотографіями військових, розповідали про близьких, від яких досі немає звісток.

Тетяна Коровай прийшла нагадати про сина Валентина Коровая з позивним «Мурчик». Саме 15 вересня минув рік від дня, коли родина отримала повідомлення про його зникнення. Востаннє жінка листувалася із сином 8 вересня 2025 року. Валентин зник 15 вересня в районі села Торське Краматорського району Донецької області, він служив у 425-й окремій штурмовій бригаді.

«Сьогодні рівно рік, як син пропав безвісти. Останній раз я з ним переписувалась 8 вересня 2025 року. І відтоді немає ніякої звісточки. Ми дуже тебе чекаємо, синку. Я дуже благаю, щоб він мене почув, щоб він повернувся додому живим і здоровим», — розповіла Тетяна Коровай.

За її словами, син завжди заспокоював її та не скаржився.

«Він постійно казав: "Мамуль, не переживай, в мене все добре". А щоб на щось жалівся — ніколи не казав мені нічого поганого», — говорить мати.

Галина Куцикова прийшла на акцію, щоб нагадати про сина В'ячеслава Куцикова з позивним «Студент». Він зник 5 травня 2025 року в Курській області, поблизу населеного пункту Олешня. Востаннє на зв'язок виходив 25 квітня. В'ячеслав служив у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді, був солдатом та командиром аеромобільного підрозділу радіоелектронної боротьби.

«Він казав: "Мамо, нас посилають на окопи, на передову, на чотири дні". Пройшло десять днів — і з ним зв'язку не було ніякого. 7 травня мені принесли сповіщення, що ваш син зник безвісти. До цього часу я нічого не знаю, де він і що з ним. Я жду, надіюся, чекаю», — розповіла Галина Куцикова.

Віталіна Тернавська прийшла нагадати про батька Віталія Тернавського з позивним «Братан». Він служив у 120-й окремій бригаді територіальної оборони та виконував бойові завдання на Харківському напрямку, поблизу Куп'янська. За словами доньки, військовий вийшов на бойову позицію, а через кілька днів родині повідомили про його зникнення. Востаннє вона чула голос батька 26 квітня, тоді він сказав, що за день-два має вийти на позицію.

«Я дуже сильно його чекаю, дуже сильно його люблю. Він у мене найкращий. Я його дочекаюсь. Я дуже сильно впевнена, що він скоро прийде додому і все буде як раніше, будемо знову щасливі разом», — сказала Віталіна.

«Він сказав, що нас любить, і все», — згадує вона.

Точні обставини зникнення військового родині невідомі. За словами доньки, їм повідомляли про можливе влучання дрона, однак підтвердженої інформації про те, що сталося з військовими на позиції, немає.

Після акції рідні зняли з Алеї Надії портрети чотирьох захисників. Євгена Басенка та Олександра Волощука раніше вважали безвісти зниклими, згодом за рішеннями суду їх визнали померлими. Олександр Олійник та Юрій Ярцун загинули під час виконання бойових завдань, після необхідних процедур їхні тіла повернули родинам.

Євген Басенко народився 12 травня 1997 року в селі Куниче Крижопільської громади. 25 лютого 2022 року його мобілізували до лав Сил оборони України. У 2023 році він долучився до мінометного розрахунку 14-ї бригади Національної гвардії України «Червона калина». 5 лютого 2024 року вирушив на бойове завдання в районі села Вербове Запорізької області, під час виконання розпочалася атака. Після цього він вважався безвісти зниклим за особливих обставин, згодом суд визнав його загиблим.

Олександр Волощук народився 20 квітня 1977 року у Крижополі. До мобілізації багато років працював у ТОВ «Крижопільський елеватор». 29 грудня 2022 року його призвали до ЗСУ за мобілізацією, він служив номером обслуги кулеметного взводу 2-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону. Виконував бойові завдання на Запорізькому та Харківському напрямках, зокрема в районі Ізюма. 21 листопада 2024 року його направили на Покровський напрямок, а 23 листопада він зник безвісти поблизу села Петрівка Покровського району Донецької області. Рішенням Крижопільського районного суду від 3 липня 2026 року його визнали померлим.

Олександр Олійник народився 6 березня 1972 року в селі Куниче. До повномасштабного вторгнення працював трактористом. 2 вересня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Ольговка Курської області. 19 вересня родина отримала повідомлення про його зникнення безвісти. У червні 2025 року під час обміну тілами загиблих захисників тіло Олександра повернули в Україну, особу встановили після експертиз та ДНК-дослідження. 29 серпня 2026 року він повернувся до рідного краю на щиті.

Юрій Ярцун народився 3 травня 1986 року в селі Красносілка. Після початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, прийшов до військкомату та вступив до лав Національної гвардії України. У липні 2025 року його прикомандирували до 14-ї бригади «Червона калина», він виконував бойові завдання на Донецькому напрямку, у Покровському районі. 9 листопада 2025 року поблизу Мирнограда Покровського району Донецької області прийняв останній бій. Майже десять місяців вважався безвісти зниклим. 13 вересня 2026 року Юрій Ярцун повернувся на рідну землю на щиті.