Поет Володимир Чічібабін так написав про Україну та Росію:С Украиной в крови я живу на полях Украины
И хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу
На лугах ДОБРОТЫ, что ее тополями храними
Место есть моему шалашу.
Ей земля у хаты не мила
Канув дымной горсткой
К шири страсть она переняла
У орды монгольской.
За ту ширь свободой заплатив
Красотой лебяжьей
Грозным царством стала супротив
Самое себя же.
Соблазнилась Азиею Русь
Чтобы стать Россией
Сколько помню, сталько и молюсь
Господи, прости ей !
Харків’янин Євген Безсонов написав: «… ми не вбили жодного росіянина, не захопили жодного клаптика їхньої землі, не ввели війська на їхню територію, не захопили їх ресурси. Ми просто на один тиждень стали вільною країною. І цього вистачило, аби Росія оголосила нам війну ОДНОСТАЙНИМ рішенням Союзу Федерації та при тотальній підтримці населення!!! За що вони нас так ненавидять? За свободу? За те, що по-іншому думаємо? За що ми нагороджені такою лютою та всенародною ненавистю, що війна оправдана в очах росіян?».
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Княжа доба
Володимир Великий не тільки хрестив Русь, але й провів адміністративну реформу, замінивши племінне самоврядування. Безумовно це не всім сподобалось і люди почали тікати на територію Залісся. Там, змішуючись з місцевими племенами угро-фінів створювався північно-східний слов’янський етнос, який в подальшому почав називатись московським, а пізніше російським. Цей факт підтверджує переважна більшість істориків, етнологів та лінгвістів.
В підвалинах державної ідеології Руси-України та Росії стоять два діяча княжої доби ХІІІ століття Данило Галицький і Олександр Невський.
Династичне дерево київських князів виглядає так : Рюрік – Ігор – Святослав – Володимир Великий – Ярослав Мудрий – князь Всеволод – князь Володимир Мономах. Старший син Мономаха – Мстислав Великий та передостанній син Юрій Довгорукий були засновниками двох гілок Мономашичей «старшої» та «молодшої» які безпосередньо вели до Данили Галицького та Олександра Невського. Мстислав Великий – Ізяслав Мстиславович – Мстислав Ізяслович – Роман Мстиславович – Данило Романович Галицький. Юрій Довгорукий – Андрій Боголюбський – Всеволод Велике Гніздо – Ярослав Всеволодович – Олександр Ярославович Невський.
Старші Мономашичі мали переважне право на Київський стіл і правили в землях споконвічної Русі. Родоначальнику молодшої гілки – Юрію Довгорукому – з-за відсутності в Русі вільних княжих столів довелось освоювати нові землі в далекому від столиці Заліссі, а за Київський стіл вести довгу боротьбу зі старшою гілкою Мономашичей.
Поєднувальною ланкою поміж двома гілками древнього роду був Мстислав Вдалий з роду старших князів – саме на його дочках були одружені Данило Галицький та Ярослав Всеволодович. Він був удільним князем Трипільським, Торчеським та Торопецьким, успішним воїном та політиком, двічі запрошувався Новгородським віче та правив в Галичі. Використовував свої багаточисельні княжіння як служіння громаді, захисту її від ворогів.
Чому так різко відрізняються дві гілки древнього роду? Скаладається враження, що відірвавшись від «отчого порога» молодші Мономашичі втратили силу рідної землі, і силу не фізичну, а духовну. Оту саму «правду», яку так наполегливо шукає російський хлопець Данило – вбиваючи без розбору нехороших хлопців в кінофільмі «Брат». Судіть самі, для чого було Андрію Боголюбському – більше ніж успішному (по даним російських істориків навіть визначному) князю Суздальському, Ростовському та Володимирському брати на щит та грабувати Київ? У 1169–му (945 років тому), військо Андрія Боголюбського, після трьохденної облоги взяло Київ. Говорячи сучасною мовою офіційного московського Кремля – високопрофесійні та культурні люди спасали братніх киян від тодішніх екстремістів та фашистів. От тільки для чого було дві доби руйнувати місто, палити храми, грабувати та вбивати жителів. Всіх жінок взяли в полон – очевидно саме так Володимирський князь турбувався про «чистоту» слов’янської крові. Цей діяч в кінці свого правління, а його вбили власні бояри, спробував ще раз поживитися на київських землях. 50-ти тисячне військо підступило до Вишгорода, але на протязі 9-ти недільної облоги взяти його не змогло – очевидно жителі Київщини вже добре розуміли з ким мають справу, а при підході дружини князя Луцького загарбники кинулися тікати і бігли без оглядки до самого Суздаля.
Більше як через 3 століття правитель Москви Іван ІІІ давав такі інструкції послу М. Кутузову : «…говорити царю (Менгли-Гирею) о том, чтоби … послал рать свою на Подольскую землю или киевские места». Незрозуміло, чому за дії католицького короля, який ініціював похід хана Ахмата на Московію, православний володар Москви бажав помститися саме своїм єдиновірцям, нацьковуючи татар на київські святині. Літописи відмічають, що на Семенів день 1482 року «по слову великого князя Ивана Васильевича» цар Менгли-Гирей почав штурм Києва. На протязі кількох днів місто мужньо оборонялося, але сили були нерівні – «Славныи великы град Киев, матере градовом» був повністю розграбований та спалений «погореша люди все и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша». Загинули майже всі жителі – тільки в одному виявленному археологами захороненні тієї епохи найдено біля 4 тисяч скелетів з признаками насильницької смерті.
Князі Переяслава-Залісського, яких призивали на Новгородський стіл, вели себе дуже авторитарно, як князі-самодержці, не визнаючи законів-засад «Руської правди» Ярослава Мудрого. Але в Новгороді, як і в містах споконвічної Русі з їх багатовіковими слов’янськими традиціями, повноваження князя врівноважувались, обмежувалися та доповнювались правами органа місцевого самоврядування – міським віче. В питаннях свободи і демократії на Русі Новгород займав особливе місце – тут на протязі ІХ-ХІV століть проходили активні етногенетичні процеси в напрямку формування окремого етносу, однак в середині ХV століття вони бали брутально перервані. У 1478-му московський цар Іван ІІІ зняв «Вічовий Дзвін», викорінюючи вільний дух Новгородської землі. Він знищував будь-який супротив, переселяючи людей в інші місця московщини без засобів до існування. А в 1488-1489 роках Іван ІІІ депортував більше 7 тисяч заможних городян, лояльних до Москви. Масові знищення та депортації новгородців продовжувалися до кінця ХVІ століття, поки вони не були повністю асимільовані московітами, зберігши тільки діалектичні особливості мови.
У 1215 році, після того як Мстислав Вдалий пішов княжити в Галич, новгородці запросили до себе Ярослава Всеволодовича, князя з Переяславльської землі, яка знаходилась на заході Володимиро-Суздальського князівства. Але так як він став правити не рахуючись з демократичними засадами жителів Новгорода, то вже на початку 1216 року містяни його прогнали. Так почалося драматичне протистояння Великого Новгорода та Володимиро-Суздальської землі. Воно тривало більше чотирьох століть. А почав це протистояння саме Ярослав Всеволодович, батько Олександра Невського. Після вигнання з Новгороду князь Ярослав, який до того правив лише Переяславом Залісським, вирішив навчити Великий Новгород шановного відношення до князівської влади. Знаючи про відсутність в місті достатніх запасів продовольства та залежність його від підвозу хліба, князь зайняв Торжок і Волок не пускаючи в Новгород валки купців з необхідними товарами – перш за все хліба. Коли новгородці не змогли домовитись з Ярославом щодо розблокування доріг, вони звернулись по допомогу до його тестя Мстислава Вдалого, який княжив тоді в Галичі. Останній негайно прибув на допомогу і спробував домовитись з зятем мирно, говорячи що війна внутрішня є найбільше зло для держави. Але отримавши серйозну військову підтримку від свого брата Юрія – великого князя Володимиро-Суздальського, пихатий та мстивий Ярослав не захотів перемовлятись. Глузуючи над пропозиціями тестя він звелів закувати в ланцюги дві тисячі новгородських купців, а їх товари та майно роздав своїй дружині. Військова перевага була явно не на стороні новгородців, але Мстиславу вдалося залучити на свою сторону смоленського князя Константина, брата Ярослава та Юрія. 21 квітня 1216 року відбулась Ліпецька битва – одне з самих масових самознищень наших предків, коли син йшов на батька, брат на брата з-за амбіцій князів Володимирських. Новгородсько-Смоленські полки вщент розгромили Володимо-Суздальські, яких полягло в бою – 9233 чоловік. Втікши з поля бою в Переяславль, Ярослав наказав задушити в тюрмі багатьох новгородських купців, що були в полоні. Мстислав Вдалий категорично відмовився миритися з зятем і забравши полонених новгородців та дочку Ростиславу вернувся в Новгород – права та свободи великого міста були збережені. Не вигравши для себе в цих подіях нічого крім слави, він попрощався з городянами (зробивши для них більше за будь-кого з князів), вернув собі Галицьке князівство та правив в ньому. Свою дочку Ростиславу князь Мстислав з великою неохотою повернув зятю тільки через два роки.
Вивчаючи в школі історію Київської Русі, моє покоління страшенно переживало що її розгромили кочові племена монголів, що не знайшлося полководця та війська, який би зупинив це нашестя. Чому цього не зробив Олександр Невський, грізний переможець шведів та німецьких рицарів? В радянські часи, коли «Историю России с древнейших времен» С.М.Соловйова почитати можна було по великому блату, а академічна наука продукувала брехню-напівправду, поява фільму Андрія Тарковського «Андрій Рубльов» була як ковток свіжого повітря.
В древніх літописах Європи не зафіксовано битви шведів на Неві у 1240 р з дружиною Новгородського князя Олександра. Ймовірніше за все це була звичайна прикордонна сутичка, коли шведських купців-месіонерів разом з охороною побили дружинники князя, втративши при цьому 20 чоловік. Однак новгородці не оцінили цієї перемоги і на вимогу віча невський герой змушений був покинути місто та поїхати в рідний Переяславль-Залісський. Але оцінила побиття місіонерів православна церква – з кінця ХVстоліття в літописах він вже згадується як Олександр Невський.
Восени 1240 року лівонські рицарі зайняли Псков, а зимою 1241-го почали грабувати новгородських купців в 30-ти верстах від міста. Новгородці знову запросили князя Олександра і в березні він прибув. Спочатку війська Олександра знищили побудований замок Копор’є, як плацдарм рицарів для походів на Новгород і почали готуватись до походу на Псков. В грудні 1241 року, підійшла володимиро-суздальська рать з князем Андрієм і князь Олександр на чолі об’єднаного війська вирушив на Псков. Місто було явно розділене на прихильників хрестоносців, які хотіли торгувати з Орденом, та горожан новгородської орієнтації. Останні і відкрили ворота. У вуличних сутичках загинуло 70 рицарів, полонених князь Олександр відпустив, а зрадника Твердилу та німецьких управителів повісив. Далі військо вторглося в землі Дерптського єпископату та зайнялося звичною для того часу справою – грабунками місцевого населення. Навесні, обтяжені здобиччю, війська рушили додому і на кордоні єпископату, біля Воронячого каменю на Узмені (Тепле озеро) їх наздогнав загін хрестоносців загальною чисельністю до 1000 чоловік. Точна чисельність військ князя невідома, хоча історики сходяться на думці, що їх було до 4-ох тисяч. Відбулась «зело борза сеча» - хрестоносців побили та потопили в озері. Навіть сама хронологія подій говорить про брутальне фальшування історії в радянську епоху – у грудні 1241 року останні агресори покинули територію Русі, а «льодове побоїще» відбулось більше ніж через три місяці після вигнання хрестоносців і аж ніяк не може вважатись відбиттям чергової агресії зі стороні Ордена. Очевидно саме тому в найбільш значимих університетських курсах лекцій по історії, які читали у ХІХ – початку ХХ століть В.О. Ключевський, С.В. Платонов, М.К. Любавський сюжет про Льодове побоїще або згадується поверхнево або взагалі відсутній.
Перше нашестя монголів у 1237-1238 роках, коли були розгромлені князівства північного сходу не зачепило ні Києва ні Великого Новгорода, де правили князь Ярослав та його син Олександр. По дивній іронії долі батько та син не вступили в бойові дії з загарбниками. І в подальшому жоден з них не піднімав свою зброю проти монголів, але це вже був осознаний вибір князів, а не випадок як раніше.
Київської Русі на час нападу монголів, як центру колективної безпеки вже не існувало і порушили її саме Володимирські князі. Можна припустити, що кочівники попередньо добре вивчали політичний стан території, яку збирались захопити і саме тому почали з Володимитро-Суздальських земель, явно оминувши Новгород і тільки через два роки пішли на Київ. Місто, яке так і не оговталося після розгрому 1169 року, мужньо боролося під керівництвом тисяцького Дмитрія, але було захоплене та зруйноване монголами. Далі хан Батий рушив воювати Угорщину, пройшовши та пограбувавши Русь-Україну в полосі 100-150 км. Втім, пограбовані були не всі. Відомий факт «Болохівських князів», які зобов’язались постачати військам монголів просо та пшеницю, за що їхні землі розорені не були. Під час захоплення та пограбування Угорщини військо Батия отримало декілька відчутних локальних поразок і в рідні улуси хан повертався вже іншою дорогою, через південні степи. У 1242 році в болохівських землях виник заколот проти центральної влади і князь Данило розгромив та спалив міста Деревіч, Губін, Кобут, Кудін, Городець, Божський та Дядьків, знать знищив а жителів розігнав.
Не можна звинувачувати князя Олександра, що він активно спілкувався з керівництвом Золотої Орди – тієї доби всі руські князі змушені були брали у монголів ярлик на княжіння, однак він був перший хто почав використовувати загарбників для боротьби за княжий престол. Саме цей факт геніально показав А. Тарковський у своєму фільмі. С.М. Соловйов відмічає, що «…в 1252 році Олександр поїхав на Дон до сина Батия Сартака з доносом на брата Андрія, який забрав у нього старшинство та не виконує своїх зобов’язань відносно татар. Олександр отримав старшинство і орди татар під керівництвом Неврюя вторглись в землю Суздальську». Н.И. Костомаров писав про Андрія : «Цей князь не міг так швидко змінити поняття та почуття характерні минулому руському порядку, які йшли в розріз з потребами нового політичного життя. Йому тяжко було робитися рабом». Олексій Речкалов пише, що відмічена Н.И. Костомаровим риса характеру – «тяжко робитися рабом» об’єднувала князя Андрія з братом Ярославом Тверським та князями Данилом Галицьким (тестем Андрія) і Михайлом Чернігівським. Вона могла стати основою того єднання Русі, з-за відсутності якого й погибала. Однак надіям не судилося збутися, через зраду Олександра Невського – монголи нанесли удар першими і союз древньоруських князівств який тільки народжувався, не набрав сили. Військо Ярославичів, яке було втричі меншим «Неврюєвої раті» було розбите під стінами Переяслава Залісського, пало і саме місто, а також Суздаль з прилеглими районами. Багато жителів загинуло, багато попало в полон – по обережним оцінкам Л.М. Гумильова північно-східним князівствам Русі ущерб був нанесений більший, ніж під час походу Батия.
Треба думати, що приваблювала князя Олександра у монголах саме їхня система влади, яку він досконало вивчив під час поїздок до Золотої Орди і започаткував у себе дома. Копіювалась не досконала військова організація кочівників, а саме система влади коли все і вся підпорядковується хану (царю) – дуже вже боявся князь народних віче, які чотири рази позбавляли його княжого столу в Новгороді, а підлеглих хотів бачити рабами. Як показала подальша історія, ординська система влади була задіяна саме в Московії, де її вибудовував, жорстко подавляючи будь-який супротив кочівникам Володимирський князь Олександр Невський, а потім його нащадки, правлячи в північному улусі Золотої Орди.
Данило Галицький один раз був в Золотій Орді і хоча Батий приймав його «майже як рівного» та поїв знаменитим «чорним кумисом», князь невимовно страждав від ординської залежності і намагався її позбавитись.
Визначні історики минулого так характеризували Данилу Галицького.
М.І. Костомаров : «Цей князь є абсолютною протилежністю обережним та корисливим князям Східної Русі, котрі, при всій різнобічності особистих характерів, успадковували від батьків та дідів шлях холуйства, хитрості та насильства і звикли використовувати всі засоби для досягнення цілі».
Н.М. Карамзін: «…знаменитий Данило, король Галицький, славен військовими та державними ділами, а ще більше особливим милосердям, від якого не могли відвернути ні зради, ні сама підступна невдячність бояр : добропорядність незвична в часи жорстокі та буремні. Милостивий до підданих, він і в інших відносинах виконував засади духовності : пам’ятав благодіяння до своєї особи; додержувався правила вірності в союзах, перемогами та розумом кріпив безпеку та честь держави Галицької; нашестям монголів пригнічений в видах своєї політики, не впав у розпач, не втратив сили духа : хоча й не міг повністю позбутися їх жорстокого тиранства, але закрив очі з надією, що його нащадки будуть більш щасливі, притримуючись його політичної системи – союзів з державами західними, іноді зваблюючи варварів золотом та покорою, іноді лякаючи їх силою, в очікуванні що вони зникнуть під ударами внутрішніх протиріч чи загальних зусиль держав європейських. Ця надія не зовсім обманула Данила : його нащадки рабствували менше інших князів російських, шановані і ханами, і сусідніми християнськими державами, котрі на протязі цілого століття вважали князівство Галицьке вірним для себе оплотом з небезпечної сторони монголів».
О. Речкалов пише: « в кінці ХІІ століття, у дрімучих лісах Прибалтики стрімко формувалася нова сила – конфедерація племен язичників, яка не тільки не схилилась під натиском володарів Азії, але першою почне тиснути на них, відбирати підконтрольні монголам території. Завдяки цій силі, яка ввійшла в історію як Велике князівство Литовське, монгольське ярмо на території Руси-України закінчилось не через 240 років, як в північно-східних князівствах, а через 80-120 після його встановлення»
Активними зусиллями короля Данили по укріпленню відносин з Великим князівством Литовським, були підготовлені засади майбутньої литовсько-білорусько-руської конфедерації.
У 1219 році 20 литовських князів разом з Міндовгом заключили мирний договір з Волинським князівством. Об’єднав Литву саме Міндовг (1195-1264) у 40-ві роки ХІІІ століття. Данило та Міндовг більше об’єднувались (за рахунок династиційних браків), ніж воювали поміж собою задля приєднання земель, або впливу на них.
Князь Гедимін (роки правління 1316-1341), заснував потужну династію Гедиміновичей, представники якої Ольгерд та Кейстут і їх сини Ягайло та Вітовт правили Литвою і Польщею. Вони звільнили від монголів Русь-Україну, розгромили хрестоносців, опосередковано контролювали не тільки Московію але й Орду.
Гедиміновичі відносились до проблем віри досить прагматично – для вигідних союзів демонстрували своє християнство, завойовуючи підтримку місцевої знаті – публічно відправляли обряди язичників. О. Речкалов пише, що Литовські князі втілили в життя той дивний симбіоз різних етносів, в якому наші слов’янські предки та представники інших народів не почували себе пригніченими у відносинах з титульною нацією своєї нової держави. В довгій історії українського народу така ситуація була унікальною, бо ні Польське королівство, ні Речь Посполита, ні Російська імперія не створили, та очевидно, і не мали бажання створювати подібний внутрішньодержавний устрій – обіцяючи, або навіть надаючи певні привілеї поступово їх віднімали.
У 1362 році князь Ольгред повів на Київ 17 тисяч литовсько-білоруського війська, яке весь час поповнювалося, а з Києва на Канів він уже виступив на чолі 50-ти тисячного загону. Війська конфедерації та монголів (приблизно такої ж чисельності) зійшлись в битві на Синій воді. Монголи зазнали нищівної поразки і ця перемога поклала край їхньому активному втручанню у справи Руси-України. Ця визначна подія української історії, яка підтверджена археологічними даними, практично не обговорюється росіянами (навіть С.М. Соловйов тільки мимохідь присвячує їй два рядки). Детально описав події на півдні нинішньої Київської області біля річки Синюха в Черкес-долині В.Б. Білінський. Він зазначає, що ще з часів Катерини ІІ в Росії працювала спеціальна комісія для виправлення (фальшування) історії на користь імперії.
Серед подій пізнього Середньовіччя повідомлення про Куликовську битву 1380 року нічим особливим не виділялось і було складено з таких літописних штампів: «бысть…брань крепка зело и сеча зла». Не говорилось ні про точне місце сутички ні про результат. А Російські літописці почали піднімати статус її тільки через пів століття після смерті князя Дмитрія, коли Московське царство почало набирати сили.
1) С.М. Соловйов пише про битву на Непрявді: «…піша руська рать вже лежала як скошене сіно, і татари почали перемагати, коли в бій вступили свіжі руські полки. Була на Русі радість велика, але була печаль велика по загиблим від Мамая на Дону; збідніла абсолютно вся земля Руська воєводами, слугами та всяким воїнством і від цього був страх великий по всій землі Руській». За обережним оцінкам цього історика в бою вціліла тільки одна десята частина війська.
2) Князь Дмитрій був першим московським правителем який відкрито виступив проти татар. Однак бився він з темником Мамаєм, який в той час боровся за золотоординський престол з ханом Тохтамишем, і по суті був «заколотником» на думку Л.М. Гумильова. Тохтамиш розбив Мамая на річці Калціі той втік до Криму, де його вбили генуезці. Похований Тохтамишем з царськими почестями, а сім’ю приютила Литва, започаткувавши рід князів Глінських. Саме з цього роду була мати царя Івана Грозного.
3) У 1382 році Тохтамиш пішов на Москву, Дмитрій намагався збирати війська на півночі, а боронив місто на протязі трьох днів литовський князь Остей, внук Ольгреда. Суздальсько-нижньогородські князі Василь та Симеон, які були в стані ординців, умовили воєводу здати Москву, надіючись на помилування, але помилування не було. Місто було розграбоване та спалене, жителі вбиті, хоронив їх князь Дмитрій, сплачуючи один рубль за 80 тіл, витратив 300 рублів.
4) Для історії Руси-України важливо те, що після походу хана Тохтамиша, на протязі всього наступного століття Москва була не в змозі претендувати на землі бувшої Київської держави які ввійшли в склад Литви. Саме в цей період, на думку О. Речкалова, народність Русі остаточно розділилась на два ареала, в одному з яких почалось формування білоруського та українського етносів, а в іншому – російського. Це була історична образа, нанесена Литвою Росії, та історична заслуга Литви перед українським та білоруським народами.
В 1410 році, під Грюнвальдом, в союзі з Польщею війська Литовсько-Білорусько-Руської конфедерації, підсилені легкою татарською кіннотою вщент розбили війська хрестоносців (битва народів) поклавши край їхньої експансії на схід.
У 1440 році закінчився найбільш романтичний період історії Великого князівства Литовського. Далі ми не бачимо ні видатних князів-рицарів, які виділялись особистими достоїнствами, ні їх невтомних ратників, що потрясли Східну Європу своїми блискучими походами. Героїчна епоха закінчилась і тільки в військових здобутках князя К.І.
Острожського, короля Стефана Баторія, а також в визначній звитязі запорізького козацтва вона буде інколи нагадувати про ту силу людського духу та військової доблесті, якими були наділені її безсмертні персонажі.
Доба Хмельниччини
Велике князівство Литовське, грамотою від 14 травня 1499 року, офіційно заявило про появу серед своїх підданих нової соціальної групи платників податків – козаків, які з верху Дніпра та з інших сторін ходять водою до Черкас та дальше.
На 1648 рік Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Однак на відміну від Великого князівства Литовського за часів Гедиміновичей, в ній все сильніше почали проявлятись дві деструктивні сили – войовничий католицизм та непомірна пиха шляхти. Зібрання її, в вигляді сейму, жорстко обмежувало не тільки королівську владу, але й права та свободи народів які входили в склад Речі Посполитої. Ці деструктивні явища в Польщі не тільки посилили Московське царство, але призвели до втрати поляками спочатку державності, а потім і свободи.
Початком Хмельниччини можна вважати 1638 рік, коли постановою польського сейму було зліквідоване козацьке самоврядування, і зокрема, виборний уряд писаря. Звернення козацької старшини до короля з проханням вгамувати шляхту реальних результатів не давало. Король сказав – достатнього впливу на сейм не маю, вирішуйте самі – Ваша свобода на кінцях Ваших гострих шабель. Почалося повстання, а потім і польсько-українська війна. Гетьман Богдан Хмельницький показав себе не тільки визначним полководцем, але й мудрим державним діячем та дипломатом. Уклавши угоду з кримським ханом Ісламом-Гереєм ІІІ гетьман вирішив дві важливі стратегічні проблеми – забезпечив себе від удару з тилу й зміцнив традиційно піше козацьке військо легкою татарською кіннотою.
Отримавши на протязі 1648-1650 років ряд блискучих перемог, козацькі війська були розгромлені у липні 1651 року під Берестечком. Після цієї битви козацьке повстання всередині Речі Посполитої перетворилося на польсько-українську війну. Марш коронної армії від Берестечка на південь і одночасний похід литовських загонів під командуванням Януша Радзивілла в бік Києва супроводжували безперестанні партизанські вилазки населення. Під ногами окупантів буквально горіла земля – воїни були змушені їсти горіле зерно та своїх коней, селяни оточували ворога звідусіль, руйнували мости і переправи – почалися епідемії та масове дезертирство. Перемир’я підготовлене у вересні 1651 року, сеймом у 1652-му затверджене не було – вето наклав один із шляхтичів. Вже пізніше, після поразки Польщі від Швеції, листуючись з королем Яном Казимиром, Богдан Хмельницький признає що ідея союзу малоймовірна – якби навіть у всьому королівстві залишилася лише сотня шляхтичів то і тоді вони не захочуть домовлятися. В червні 1652 року на р. Буг під Ладижином, було здобуто реванш за Берестечко. Протистояння восени 1653 року навпроти Хотина завершилося перемир’ям – кривава 6-літня війна готова була вихлюпнутися за рамки внутрішніх незгод Речі Посполитої.
Як пише «Історія Русів», на протязі 1653 року розглядалися різні варіанти військових союзів. Молода козацька старшина на чолі з Джеджалієм та Дорошенком ратувала за протекторат Стамбула. Сам гетьман з Ждановичем, Виговським та Тетерею тяжіли до союзу з Польщею, а старша козацька старшина наполягала на важливості віри і ратували за союз з Москвою. Цікаво що православна церква була категорично проти цього союзу, так і не підписавши Переяславських угод – ієрархи церков, вказуючи на тяжке економічне становище московського люду, говорили: «…хто піде під Москву одягнеться в рогожі і вкриється рогожами». Рішення прийняв, плетучи віртуозні комбінації і сподіваючись перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою за нього.
Вже перші сумісні походи українсько-московського війська призвели до серйозних протиріч поміж союзниками – новопідпорядкованими територіями хотіла керувати тільки царська влада. А коли в 1656 році козаків не допустили до перемов у Вільні з Річчю Посполитою – гнів гетьмана не знав меж : «…треба відступити від руки Царської Величности, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика – хоч і під бусурмана». Останні місяці життя гетьман розвинув бурхливі перемови і з шведським королем і з султаном, але законодавчо оформити ці взаємини не встиг.
Після смерті Богдана Хмельницького, особливо коли стала очевидною політична суть Московського царства – держави деспотичного типу, відразливої для шляхти, вихованої на ідеалах річпосполитських вольностей, настрої старшин-шляхтичів антипольської та антиукраїнської затятостей змінюються та приходять спроби порозумітися, на жаль, уже запізнілі. Сам гетьман бачив тільки спільне майбутнє для наших народів, в цілому не виходячи за рамки «козацького автономізму». Сьогодні ми повинні дякувати Богдану Хмельницькому також за те, що зберіг нам майбутні дружні відносини з Польщею та Литвою – двічі стоячи з військом під стінами беззахисної Варшави не віддав наказу щодо її штурму та грабунку.
Козацькій державі Богдана Хмельницького вдалося поєднати два малопоєднувальні принципи : військову диктатуру і народовладдя. Саме тому вона зуміла проіснувати (хоч і втрачаючи крок за кроком елементи своєї суверенності) майже півтора століття і це достатньо засвідчує її життєздатність.
Наталя Яковенко пише, що в гетьманській Україні всі не любили росіян, причому з однаковою нехіттю – і рядових ратних людей і воєвод. Ментальне неприйняття московського світу проходить приглушеним акомпанементом по всій українській історії післяхмельницької доби, суттєво відрізняючись від попередніх порахунків із «ляхами». Хоч як парадоксально, ворог-лях був людиною «своєї» політичної та культурної орбіти, натомість одновірний «москаль» - ніби істотою з іншої планети, фундаментально відчуженою від українців.
Як незаперечно показують політичні реалії останнього десятиліття, в Україні зафіксований колосальний потяг до свободи, який підтримують до 80% населення, а до трьох мільйонів людей готові боротися за неї зі зброєю в руках.
Соціалогічні дослідження літа 2013 року засвідчили, що переважна більшість росіян не дуже добре відносяться до українців, а от українці навпаки. Брутальна агресія Росії на землі України, а особливо те як вона робилася – з використанням інтернаціональних банд гопників, безумовно змінить відношення українців до росіян, але я переконаний, що на наших «лугах доброти» завжди буде місце Росії Ахеджакової, Макаревича, Широпаєва. Всі казочки про «братські слов’янські народи» віднині залишилися в минулому – революцію гідності робили вільні люди різних етнічних груп та віросповідань. Лихих народів немає – є жорстокі і дурні люди в яку б ідеологію вони не рядилися.
Віктор Єрофєєв говорив, що Господь Бог, наділивши росіян певними негативними рисами (перш за все «безисходностью») дав їм хорошу мову. Переважна більшість жителів України володіють цією мовою і це призводить тільки до духовного збагачення нашого народу. Ми беремо все краще у наших сусідів, розвиваючи своє, споконвічне – любов до України і рідної мови.
ГЕОЛОГІЧНА СКЛАДОВА
З дослідження історії виходить, що «молодша гілка Мономашичей» яка почалася з Юрія Довгорукого, дійсно створила свій північно-східний слов’янський етнос, відмінний від етносу Руси-України. Чому він виявився таким відмінним і в чому суть цієї відмінності? Спроби пояснити цю різність «змішуванням», або «розбавленням» слов’янської крові та татаро-монгольським нашестям не витримує серйозної критики. Митрополит Антоній Сурожський говорив : « Бог дав людині найвищу цінність – свободу, а за нею самою залишив право вибору як цю свободу використати – жити вільним, чи перетворитися на раба». Історики твердять, що монголи нікому свої цінності не нав’язували – обкладали переможених даниною та відходили в свої кочові улуси. Вище зазначалось, що два брати Ярославичі князі Андрій та Олександр, разом їздили до Золотої Орди, дивились на неї одними очима, але вибрали різні речі – один свободу, другий систему влади, яка формує рабів. Якщо дивитись чисто історично, то все зводиться до системи влади – ординської у росіян і древньоруської в українців.
Чому ординська система влади вкорінилася саме в Московії, серед вихідців з Києвської Русі, адже це однозначно були енергійні та вільні люди? Невже воля князя, навіть самого визначного, може так змінити життя людей, чи є ще якісь невідомі нам чинники?
Розглянемо фрагмент тектонічної карти Євразії представленої на рисунку. Звернемо увагу на області Балтійського та Українського щитів з’єднані Білоруською сідловиною. На схід від цієї зони розміщені Московська і Прикаспійська синеклізи та Воронезька антекліза. Останню ще називають Воронезьким кристалічним масивом, який від’єднаний від Українського щита Дніпровсько-Донецьким грабеном. Всі згадані геотектонічні елементи входять в різновіковий кристалічний фундамент Східно-Європейської платформи та мають різну геодинамічну активність – одні піднімаються, інші опускаються. Найбільш активними областями підняття є Балтійський та Український щити, які почали утворюватися 4 мільярди років тому, під дією висхідних потоків високоенергетичної мантійної речовини. Сьогодні вони виведені на денну поверхню та активно руйнуються екзогенними процесами. Білоруська сідловина та Воронезька антикліза також знаходяться в областях висхідних потоків, але меншої інтенсивності. Синеклізи або западини розміщені в місцях нисхідних енергетичних потоків і саме тому вони опускаються, накопичуючи багатокілометрові товщі осадових порід. В Московській синеклізі це три кілометра, а в Прикаспійській 15-20. По даним видатного російського геолога В.В. Білоусова стабільне опускання в межах Московської синеклізи зафіксовано на протязі останніх 650 мільйонів років. Воронезький кристалічний масив, по даним буріння та геофізики, складав одне ціле з Українським щитом, утворюючи Українсько-Воронезьке склепіння, а 350 мільйонів років назад ці структури відділились одна від одної Дніпровсько-Донецьким грабеном.
Відповідно до наведеної схеми розділимо області висхідних та низхідних потоків енергії умовною лінією, яка в цілому співпадає з ізогіпсою поверхні кристалічного фундаменту – мінус тисяча метрів. Вона пройде від південних схилів Українського щита по північному березі Азовського моря до Ростова на Дону, далі на північ до ізогіпси -1000м. Почне оминати зі сходу Воронезьку антеклізу до Тамбова та Калуги. Далі через Смоленськ та Вітебськ знову виходимо на ізогіпсу -1000м Білоруської сідловини і прямуємо через Новгород до Архангельська і далі на Балтійськой щит. Західну границю висхідних потоків умовно можна провести від південного виступу Балтійського щита до міста Рига і далі по ізогіпсі -1000м до південного схилу Українського щита.
От ми загальними зусиллями розділили області висхідних та нисхідних потоків енергії на Східно-Європейській платформі. Так вийшло, що в області висхідних потоків енергії попали держави Скандинавії, Прибалтики та Київської Русі – від Новгорода до Галича, а в низхідні – князівства Північно-східної Русі (Володимиро-Cуздальське, Московське, Ростовське).
Доводиться констатувати, що області висхідних та низхідних потоків енергії, які виділяються по геологічним даним, можуть мати вплив на розвиток та життя людських етносів, підносячи їх духовну енергію або пригнічуючи її. Саме дією депресивної енергетичної воронки можна пояснити і поняття «безисходности» того чи іншого етноса по В.Єрофєєву.
В область висхідних потоків у межах Воронезької антеклізи розміщена значна територія нинішньої Російської Федерації. Який етнос там проживає, Руси-України чи Росії ? От що писав на початку ХХ століття антрополог, етнограф та археолог, професор Петербургського університету Ф.К. Вовк : «…українська хата під акуратною стріхою, мальовничо оточена деревами та кущами, є одним з головних та найбільш виразних етнографічних рис українського народу. Залишаючись незмінними своєму загальному виду, характерні українські хати тягнуться широкою полосою через всю середню та південну Україну, від підніжжя Карпат на схід до Орловської, східних частин Курської та Воронежської губерній, де раптово, без найменшого переходу межують з темними великоруськими домами, з покрівлями на два схили та без найменшої присутності садків чи взагалі будь-якої рослинності, яка б оточувала будівлю».
Приведу лише два приклади дії на історичні процеси депресивного енергетичного поля Московської синеклізи:
– Петро І, перенісши столицю царства з Москви в Санкт-Петербург, почав створювати, а його нащадки створили та розбудували Російську імперію, яка була відносно прогресивним явищем того часу.
– Повернувши столицю з Санкт-Петербурга в Москву, більшовики створили Радянську імперію Зла, яка винищила цілі покоління власного народу, пустила на вітер колосальні матеріальні цінності, побудувала зону «…общего массового режима, который охраняют псари, писаки и вертухаи (А. Широпаев)».
Станіслав ЄСИПОВИЧ, спеціально для PRO-TEST
ЛІТЕРАТУРА
1. Білінський В.Б. Україна-Русь. Київ, 2013.
2. Гумилев Л.Н. От Руси до России : Очерки этнической истории. – М.: Рольф, 2001.
3. Історія Русів/Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. –К.: Рад. Письменник, 1991.
4. Есипович С.М. Зоны напряженного тектонодинамического режима и перспективы нефтегазоносности Центральной и Северной частей Черного моря. Электронный журнал «Глубинная нефть». Том 1. №6. 2013. с.825-839. URL: http://journal. deepoil.ru/images/stories/docs/DO-1-6-2013/4_Yesypovych_1-6-2013. pdf
5. Есипович С.М. История планеты Земля – пульсирующее развитие под действием космического прессинга. Издание второе, переработанное и дополненное. Киев, 2014.
6. Єрофєєв В. Енциклопедія російської душі. Київ: Ярославів вал, 2011.
7. Карамзин Н.М. История Государства Российского. – М.: Изд-во Эксмо, 2005.
8. Костомаров Н.И. Русская история и жизнеописание ее главных деятелей. В 3-х т. М.: ОЛМА-Пресс, 2003.
9. Речкалов А.П. Кто ты, Русь: первые времена и первых князей вспониная… - Изд. 2-е, стереотипное. – К.: Изд-во Книга, 2008.
10. Речкалов А.П. Русь: путь к Украине – украинские земли в составе Польши и Литвы / книги І и ІІ. – К.: Изд-во Книга, 2009.
11. Соловьев С.М. История России с древнейших времен : В 18-ти кн. – М.: Мысль, 1988.
12. Широпаев А.А. Назовите Украину Русью.
13. Яковенко Н. Нарис історії України, середньовічної та ранньомодернової. Київ, Критика, 2009.
Последние 5 статей
13.11.2015
23.10.2015
13.05.2015
30.04.2015
22.03.2015
