Найцікавішим, що народила українська груднева революція 2013 року – це Майдан.
Не той студентський, що за ЄС та євроінтеграцію. Не той, що за опозиційні політичні партії та опозиційного триголового лідера.
А той, що виник після кривавого злочину режиму – після майже біблійного (з Євангелія від Матфія) "избиения младенцев" – розгону студентського Євромайдану в ніч на 30 листопада.
Попередні майдани були проти маленької геополітичної зради діючої влади – відмови підписати договір про асоціацію з ЄС (наслідки якого, слід зазначити, не такі вже й однозначні для України).
Головний Майдан має не стільки економічне чи геополітичне, а насамперед екзистенційне вмотивування – не стільки за ЄС чи проти Митного Союзу, Кремля й Путіна. А проти неправедної влади, проти нелегітимних та незаконних дій державних бандюків, проти нелегітимності усієї тої неофеодальної системи, що гарних, розумних, роботящих, креативних людей, які мають у душі Образ Божий, перемелює на фарш або перетворює на бидло, люмпенів, кріпосних, звіро-людин, що живуть виключно інстинктами.
Цей "Майдан гідності" виник тоді, коли люди побачили та відчули, що влада своїми діями розірвала суспільний договір з суспільством і втратила легітимність, тобто моральне право керувати країною. Майдан – як давньоруське віче, як козацька Січ, як демонстрація власної гідності, як засіб народу сказати владі "ні", як апофеоз громадянського суспільства.
І для історії Майдан має набагато більше значення, ніж те, в якому форматі будуть зафіксований компроміс між владою та опозицією і чи підправлять у відставку уряд Азарова.
Отже, 30 листопада влада втратила власну легітимність. Опозиція мала певний час для того, аби виказати власну зрілість – адекватністю та ефективністю політичних кроків, наявністю стратегічного мислення, рішучістю, відповідальністю, системним підходом. Слід підкреслити, що чимало опозиціонерів, членів опозиційних фракцій у Верховній Раді, – люди з інноваційним мисленням, пасіонарії, розумні та моральні політики, щиро зорієнтовані на створення майбутнього, просто приємні люди. Але опозиція в цілому – з того самого тіста, що й влада. Вона – в Матриці, вона – частина Системи. Вона бореться насамперед за владні повноваження, а не за зміну соціальної системи. Вона прогавила свій шанс – взяти на себе відповідальність за управління країною та створити Тимчасовий Уряд Народної Довіри. Вікно можливостей було навстіж відкритим лише 1 грудня – за день після побиття студентів. На вулиці Києва і обласних міст вийшло понад 1 млн. людей, армія та силовики хитались, влада почувалась розгублено, Партія регіонів та її фракція у Раді почали сипатись – Інна Богословська тиражувала свій праведний гнів на весь світ, підстав жахатись розколу країни чи регіонального сепаратизму майже не було, європолітики вжахнулись жорстокості української влади (тож гіпотетично готові були визнати Тимчасовий Уряд), будинок КМДА було захоплено відважними радикалами – на чолі з журналісткою, що свідомо шукає собі долі Жанни д'Арк. (До речі, будинок КМДА на Хрещатику – єдиний з усіх захоплених, з якого можна керувати країною, – там є канали урядового зв'язку.)
Але опозиція на той час не розуміла, чим легальність (правова характеристика) відрізняється од легітимності (категорії моральної та трансцендентної), тому продовжувала вимагати відставки уряду та політичного харакірі Януковича. Але останній чомусь не поспішав робити собі харакірі.
Наступний раз віконце можливостей привідкрилось для опозиції за тиждень, в неділю 8 грудня, на наступному Народному Віче. Але тоді все було набагато гірше та безнадійніше: влада оговталась, провалила голосування у Верховній Раді за недовіру уряду, поборола розкол та вільнодумство у своїх лавах, почала готувати радикальні сценарії (поряд з якими "Северодонецьк-2004" просто відпочиває). Правда, вже стояв Майдан та знову в центр Києва вийшло понад 1 млн. людей. Але опозиція продовжувала вражати народ своєю сміливістю, конструктивністю, відчайдухістю, вмінням брати на себе відповідальність, неординарністю політичних кроків.
Наступної неділі, 15 грудня, вікно можливостей вже було забито великими цвяхами – наче труна на похороні, а провал на довиборах у Верховну Раду в одномандатних округах опозиційних кандидатів теж не додав їм оптимізму. Тому особливо ніхто вже не вимахувався і не загрожував владі власним радикалізмом. Навіть кудись поділись кричалки "Банду геть!" та "Зека геть!". Слід зазначити, що за весь цей час значно зросла акторська майстерність лідерів опозиції, одного з яких тепер точно можна брати в театр – в амплуа трагіка. Також не спрацювала карго-гімно-технологія. Якщо проспівати гімн навіть 5 тисяч разів, воріженьки чомусь не гинуть і нікуди не діваються – перевірено на практиці. (Зазначу, що український гімн справді дуже сильно єднає людей між собою. Нічого подібного не було, нема і не може бути з російським гімном: чи то "Боже, Царя храни", чи то єльцинський – без слів на музику Глінки, чи то радянський "Союз нерушимый", чи то оновлений міхалковський "Россия – священная наша держава, Россия – любимая наша страна" – вони про відносини між людиною та царем, людиною та державою-абсолютом. Український – він про людей, в яких немає власної держави, але через це їхня солідарність лише міцнішає.)
ПО ТЕМЕ:
Территория воли: Майдан как современная Запорожская Сечь
Проте, дуже добре, що опозиція не спробувала ліквідувати режим. (Навіть Лех Валенса зазначив, що немає в Україні лідера, здатного повалити нинішню владу.) Бо якщо не відчуваєш власної легітимності, власної сили, власного права, наданого народом на Провидінням, то краще не берись. Тим більше, головна війна, яку програла опозиція, – смислова. Вона, фактично, дезертувала зі смислового, інтелектуального, концептуального, когнітивного поля бою, відсторонилась од формування порядку денного. От, приміром, взяли б вони владу. І що з нею робити далі? Чи варто цим людям докоряти за те, що вони не "сверхчеловеки" і не юлі тимошенки?
Та в ситуації, коли одна частина політичного істеблішменту – звірі, а інша – імпотенти, сфокусувалось питання про суб'єктність Майдану.
Виявилось, що Майдан – то не масовка, звезена опозицією. То не активісти опозиційних партій (такі, звісно, є, але вони – лише частина, причому, не більша). То не бомжі чи бездільники, яким по приколу тинятись під музику в центрі Києва. То дуже вмотивовані, цілеспрямовані, розумні, усвідомлені люди. За підрахунком Валерія Пекаря, на Майдані представлено не менш як 2 сотні громадських організацій: половина – з Києва, половина – з інших регіонів.
На Майдані нема головного, нема вертикальної субординації, нема жорсткого примусу. Але є умови для формування "мережевого суб'єкту", є зачатки нового суспільства, прояви нової соціальності, нової етики, які вкрай важливі для створення майбутнього. Серед іншого, слід зазначити такі важливі фактори:
1. Самоорганізація – на основі індивідуальної суб'єктності та вмотивованості.
2. Солідарність – на основі спільних цінностей, спільного бачення майбутнього.
3. Взаємодопомога, синергетична взаємодія, домінування горизонтальних зв'язків.
4. Довіра та братське ставлення – це розповсюджується на усіх "своїх", включаючи незнайомих.
5. Ненасильницький характер соціальних відносин.
6. Готовність страждати за братів та побратимів, за ідеї, ідеали та цінності.
Українська влада ненавидить Майдан і намагається його розігнати. Кремль – з шаленим екзистенційним жахом уявляє, що то буде, якщо мільйон вмотивованих людей з залізними діжками, в яких так швидко згоряють навіть мокрі дрова, вийде на Красну площу і розставить намети на Мавзолеї. Опозиція ж його ревнує, бо саме там можуть народитись нові обличчя – нова контреліта, яка посуне їх на опозиційному полі. Опозиція на Майдані Незалежності контролює насамперед сцену (тобто зміст розмов) і частину захоплених будівель. Але без її участі Майдан не може виявляти власну суб'єктність, бо хто такі громадські активісти та розумні інтелектуали – поруч з народними депутатами та майбутніми кандидатами в президенти?
Головна зрада Майдану – це його приватизація найслабкішими людьми з опозиції. Це якщо з цього вибуху людської енергетики нічого не народиться. Якщо всі роз'їдуться – без конкретних наслідків та домовленостей. Якщо все стане пустоцвітом.
Той факт, що серед лідерів опозиції немає єдиного та беззаперечного харизмата, може зіграти в позитив – бо була б спокуса знову закохатись в "доброго царя" – як то сталось в 2004 році. А так – спрацьовує така собі політична гіпоксітерапія: людина з хворобами легенів спеціально дихає повітрям зі зниженою долею кисню, аби починали працювати навіть судинки, які давно не працюють (піонером цього лікувального методу в Україні є, до речі, батько Ольги Богомолець; метод відомий також під назвою "Горный воздух").
Так і на Майдані: на тлі недолугої, поміркованої та ревнивої опозиції починають працювати технології самоорганізації, пасіонарії створюють нові проекти, активно і предметно думають про перезаснування країни, про "перезавантаження" системи, про Установчі Збори, про нову Конституцію та модель влади, про нову країну та нову реальність. На Майдані повинні народитись кілька нових політичних партій нового (суб'єктного) типу, громадських рухів та експертних угрупувань, зацікавлених в створенні нової країни.
Не виключено, що Майдан – це прообраз отого новітнього суспільства, актуального у XXI столітті, яке зараз всі шукають та моделюють. І події грудня 2013 року в центрі Києва, які в усьому світі спостерігають в прямому ефірі, стануть переламними не лише для історії України, але й для людства в цілому, оскільки тут-і-зараз народжуються нові відносини, нові соціальні формати, нові моделі Царства Божого на Землі.
Андрій ОКАРА, блоги Української правди
Последние 5 статей
13.11.2015
23.10.2015
13.05.2015
30.04.2015
22.03.2015
